Інтерв'ю з Ігорем Чаплинським

Преамбула:
Знаю Ігора десь з 1988 року, коли вперше попав на щорічну конференцію ФаіСУ. Тоді, як зрештою і зараз, тільки 2 людей зі всієї маси Федералів розмовляли Українською (Ігор Чаплинський та Чуб). Тоді ми і познайомились.
Рік назад дзвонить Ігор з приватною розмовою. Далі говоримо про життя і спортивні плани. Я повідомляю, що за пару днів у нас відбудеться 1-ий етап Західного Сектору на що Ігор миттєво реагує і пропонує бути спонсором призів!

Feliks: Можливо дехто чекає, що я зараз задам питання, типу:"Скільки років ти ходиш у гори, яке в тебе спортивне звання , на яких горах був...?" Але я почну зовсім з іншого. Кожен раз, коли тебе зустрічаю з приємністю слухаю твою Українську, а в поєднанні з козацькими вусами  одразу виникає бажання запитати: “ Шановний Ігоре! З якого роду Ви? Тобто хто Ваш пра-пра-пра- дід? Може Вишнивецький або Сагайдачний? Розкажи трохи про себе. Де народився, хто твої батьки, як потрапив до Києва, як сталось, що у багатоміліонному, зрусифікованому місті ти й надалі залишаєшся частокою україномовної України?

Ігор Чаплинський:  Я родом з Чаплинських, тих, що ганяли козаків, зокрема Хмельницького, завжди любили дівчат, згадай як пан Чаплинський викрав коханку у Хмельницького і той почав війну проти поляків. У Києві живу давно , більше 30 років, народився в селі Великі Дедеркали, батьки отримали туди направлення на роботу після закінчення Станіславського медінституту. Дитинство і школа в Заболотові – це Покуття, саме красиве місце на землі – Прут, верболози, гуцульський базар, футбол, ровер, запах трави, костьол у якому склад совєтской торговлі, вздовж тротуару вибілені каштани, стрижений живопліт, хрущі, річка Млинівка, зимовий хокей до запаморочення. Звідти і любов до тієї землі, повага до тата, до мами і зневага до всього совєцкого, яке несли мовою мєждународного общєнія. А оскільки дуже не люблю брехню і всяке дводумство і особливо примус, насильство, то й тоді, коли мене заставляли розмовляти російською – чинив цьому опір.

Feliks: А тепер стандартне питання. - Як почалось твоє захоплення горами і скелями?

Ігор Чаплинський:  Як і у всіх. Ще школярем ходив на Говерлу, потім в Університеті секція гірського туризму, походи вихідного дня, скелі в Денишах, в кар’єрі, а далі виїзди в Крим на скелі. Студентом за 25 рублів їхав на вихідні до Батіліману, місяць весною в Судаку на зборах, все літо Кавказ, Памір, гірські походи до п’ятої категорії . А в альпіністський табір вперше попав після закінчення університету в 1981 році, бо скелелазіння для мене уже себе вичерпало, а організм потребував адреналіну. Створили альпіністський клуб «Арсенал», в якому практично з нуля виросла команда до майстрів спорту всєво Совєтскова Союза. Ходили серйозні маршрути на Джигіт, Ушбу, Аксу, в Криму на Шаан-Каю, Морчеку. Хлопці жили горами, робота була між поїздками в гори. З 1991 року почалась епоха українських експедицій на восьмитисячники сходженням на Манаслу. Які були відбори, яка різня за місце в команді!!! Адже це був шанс виїхати за кордон, підгледіти нерадянського життя, поспілкуватися з буржуйськими альпіністами, побродити по Катмаду, потримати в руках доляри, і насамкінець побувати вище восьми тисяч метрів. А яке спорядження надали спонсори!!! Тоді здавалося, що маючи такий полар і гортекс, про який тоді я тільки чув та ще й пластикові черевики, вже всього досяг, уже можна і помирати від щастя. А сьогодні: є спорядження, є досвід, ще й навіть є сили - бракує мотивації, адже уже нажив дітей, жінок, друзів, добра, обов’язків, і все це тягнеться за мною з брязкотом і скиглінням, радощами, сльозами, шантажем, любов’ю, коханням. І так уже добре з цим усім, сидиш як у багнюці, знаєш, що прокинешся о шостій ранку, підтягнешся, постоїш на голові, скочиш у копанку, нагодуєш кота з собакою, в понеділок на роботу, у вівторок зустріч з дочкою, в середу знов робота, в четвер ще якась біда. Хіба це життя? Воно, тобто життя, відчувається там, де ти на вістрі можливостей, коли ти вирішуєш свою долю сам-один, і тільки твій розум, навички, уміння, воля до життя – дозволяють тобі дивитись на сонце, падати на землю і цілувати травку, молитися твоєму богу а потім кохати, …. Роки рахую горами, друзями часто втраченими, дітьми, дівчатами. Ось вони мої роки, мій відлік часу:

1983 - народження Олесі, з Самодідом виграємо Малі Гори

1984 – з Самодідом і Кабаном пролізли по центру Шаан-Каї, потім через 19 років тобто в 2003 році його пройдуть одесити і обізвуть гіпербореєю.

1986 – Джигіт, маршрут Слєсова, маршрут Арсенал на Шаан-Каю

1987 - Ак-Су, маршрут Кавуненка

1988 - Ак-Су, маршрут наш по центру

1989 – загинув Галицький і Ліньов, пік Льоніна

1990 – пік Комуїзму, швидкісні перегони на пік Корженевської з поляни Москвіна, трагедія на піку Леніна

1991 – Манаслу, Ак-Су по Костенку, Іскандер по Грищенку

1992 – Хан-Тенгрі, політ з Хана на параплані, Монблан

1993 – Ушба (Кустовського), Ушба зі сходу

1994 – Хан-Тенгрі, Дхаулагірі, Галка Чеканова залишилась на горі

1996 – Аннапурна, Вітя Пастух з Василенком пропали

1997 – Аконкагуа, подорож до Японії, Америки

1998 – Норвегія, стіна Тролів

1999 – народження Софійки

2000 – не повертається Вася Копитко з Евересту, Горбачу обрізають пальці, я в Каравшині попадаю в заручники до моджахедів, але тоді бог був зі мною і я живий

2001 – знову Манаслу

2004 – з Кавказу не повертаються мої кращі друзі Юра Стрєльніков і Микола Горюнов, потім Слава Терзиул - з Макалу

2005 – знову Ушба по Мишляєву, Далар

2006 – Пакистан, Каракорум, гора Шингу Чарпа, номінанти на Золотий льодоруб

2007 – Чилі, сноубордичний екстрім

2008 – Перу, Хірішанка

2009 - Бєлуха

На маршруті Мишляєва

Feliks: Трохи про свій сімейний стан — одружений, не одружений, діти- наявнічть, відсутність, тещі, брати , сестри і т.д. Як родина відноситься до твого життя — альпіністського життя?

Ігор Чаплинський: Одружений. Дві донечки. Сподіваюсь, що це не кінець, бо кінець є. Я не питаю як родичі ставляться до моїх захоплень, бо ми самі ковалі свого щастя.

Feliks: В радянські часи - які сходження найбільш запам”ятались , друзі, гори?

Ігор Чаплинський: Радянський Союз в своїй завершальній стадії, тобто в епоху повної і остаточної перемоги соціалізму (за визначенням товариша Леоніда Ілліча Брєжнєва), був найкращим періодом для заняття альпінізмом. Працюючи на заводі «Арсенал» з 1981 року, їздив в гори, на скелі, змагання, збори, будь-які гори на території Союзу: Кавказ, Памір, навіть їздили на скелелазні змагання на Камчатку. І все це зі збереженням зарплати, з відрядженням. Ця халява протрималась до 1991 року. Всі були бідні зате рівні, на кухні говорили одне, з радіо і газет чули інше а думали про вічне. Я часом думаю, що бажання бути правдивим хоча би перед собою, ближче до вічностних цінностей, не чути і не бачити байки про переваги соціалізму і зближували нас в горах, тому ми туди і їздили, щоб не чути і не бачити тієї фальші, яку нам нав’язували комуністичні лідери. Але вони нам залишили гори, де ми були вільними, харчів було мало, але було багато чистого повітря, погане спорядження, як згадаю, плакати хочеться – самошитний рюкзак, система, мотоциклетний шолом, брезентовий намет, штормовка, титанові гаки, саморобні молотки. І на цьому всьому дранті які гори ходили!!! До цього часу ніхто не повторив маршрут Кустовського на пік Комунізму, практично ніхто не ходить на Ушбу. А може буйних стало менше тому й немає вожаків.

Щодо гір радянського періоду, то моєю горою звичайно була Ак-су, побачив і закохався. Північна стіна довжиною понад 1500 метрів майже вертикальна, скелі, натічний лід, погода нестабільна. Так от на Ак-су вперше арсенальською командою в 1987 році ми пройшли маршрут Кавуненка, в 1988 році двома командами зробили два першопроходи: маршрут Костенка і маршрут Чаплинського. У 1991 році повторив маршрут Костенка, з того часу цей маршрут ніхто не ходив, хоча він є одним із самих безпечних на стіні, оскільки вся нижня частина ідеться під карнизами.

Денис Урубко та Ігор Чаплинський

Feliks: чим займався до створення фірми PanAlp? Коли і як утворилась фірма PanAlp? І яке місце в PanAlp займаєш: Президент, засновник, власник, акціонер...і таке інше?

Ігор Чаплинський: Все перелічене і вантажник також.

Feliks: Знаю, що в PanAlp працює Андрій Жигарєв, який активно займається скелелазінням. Інші співробітники фірми також скелелази та альпіністи?

Ігор Чаплинський: Щонайменше причетні всі.

Feliks: Роки незалежності. Особисто я перестав займатись офіційним альпінізмом, тобто розрядну книжку закинув десь далеко у шафу і познайомившись з польським альпіністами помандрував світом. Чи записуєш пройдені гори у “Книжку Альпініста” ? В яких далеких горах побував?

Ігор Чаплинський: З часу Незалежності веду записи в книжці альпініста дуже умовно, тобто для того, аби не все забути. Останні 15 років їжджу в ті гори, на яких не бував, в основному не повторююся. Щороку попадаю в нові гірські райони, в цьому році сподіваюсь потоптати сніг на Мак Кінлі. Дуже сподобалось в в Каракорумі в Пакистані, шикарні гори, багато неходжених вершин, є восьми тисячники, є кілометрові стіни, класний доброзичливий народ, тож не вірте американській пропаганді, про мусульман-терористів, які тільки захищають свою землю від тих, хто нав’язує їм свою волю. В пізнавальному відношенні дуже цікаво в Латиноамериканських Андах, крім красивих гір надзвичайно цікава може бути культурна програма, адже саме в Перу диво світу Мачу Пікчу, знаки пустелі Наска, в наше літо шикарне катання на сноуборді в Чилі, острів Пасхи також власність Чилі.

Feliks: Знаю що за проходження маршруту на гору Шингу Чарпа в Пакестані ти та твоя команда у 2006 році номінувались на міжнародну альпіністську нагороду “Золотий льодоруб”. Можеш трошки про це розповісти?

Ігор Чаплинський: А що тут розказувати, треба ходити на такі гори. Насправді попали на Шингу Чарпу дякуючи Михайлу Ситнику, який розказав мені про цю гору з її не пройденими стінами. Мені приємно, що світова альпіністська громадськість помітила наше сходження і номінували нас на «Золотий льодоруб» цим підтвердивши думку про те, що сучасний альпінізм розвивається в напрямку швидких, мобільних, технічно складних сходжень невеликими групами. На жаль сучасний український офіційний альпінізм живе критеріями тридцятирічної давнини. Якщо хтось назве хоча би одне гідне сходження українських чемпіонатів з альпінізму останніх вісімнадцяти років, з мене пляшка.

Feliks: Що думаєш про Украінськи альпінізм: в сенсі підготовки нових поколінь та у сенсі досягнень альпіністами вищого рівня? Можливо щось необхідно міняти у цій кухні? Адже все у світі змінюється, а офіційна підготовка, розряди, норми і таке інше майже не змінились з часів радянської влади.

Ігор Чаплинський: Альпінізм є заняттям людей або буйних, або багатих, або з багатих країн, або з радянського союзу. Ми бідні, у нас зараз небагато альпіністів, буйних бракує, а де ж їх узяти? Треба ставати багатими і тоді буйніти. Яка країна, такий і теракт. Президент дивиться, що би віддати аби отримати дешевший газ нічого не створивши. Так і в альпінізмі: ми чекаємо, що дядько буде навчати для нас інструкторів, буде будувати для нас скелелазні тренажери, вивозити в гори. А нема. На жаль на державному рівні не зроблено основного - немає жодного альпіністського центру в Україні. Медалі, академіки, професори, майстри спорту - є, а стратегічного тобто далекоглядного бачення розвитку – немає. Як отримати медальку чи якісь пільги з преференціями ми це уміємо, а збудувати дім на віки – бракує розуму. На мою думку такий центр мав би бути щонайменше в Криму, куди би приїжджали сходжувачі на стіни і який би готував гідів – інструкторів, тренерів. Вихід бачу в тому, щоб ентузіасти-альпіністи, які підзаробили грошенят, скинулися на пару мільйонів і купили в районі Фороса 20 соток земельки, поклали на ній намети для прийому скелелазів – альпіністів, щоб проводити там заняття для початківців, мати школу інструкторів.

Щодо розрядів. Поки держава дає якісь кошти на спорт, повинен бути критерій роздавання цих подачок. Тобто повинні бути розрядні нормативи. А не буде розрядів, не буде кому роздавати подачки, не буде грошей, а з чого буде жити ціла армія управлінців?

Feliks: Коли недавно ти був у Тернополі, то на тренажері разом ходили по слеклайні. Окрім звичайного ходіння ти продемонстрував ходіння по слеклайну боком (хто ходить по слеклайну знає, що це дуже не просто). А як взагалі підтримуєш спортивну форму зараз?

Ігор Чаплинський: Майже ніяк. Вранці зарядка з 5 вправ – 30 пістолетів на ногах, прес, вперед-назад на тросі, 12 підтягувань, купання в копанці круглий рік. Часом лажу на тренажері і виїзди в гори. Вважаю, що якщо буду в будь-якому стані пролізати 6Б і підтягуватись 20 разів, то мені достатньо. Може це я себе так тішу, щоб нічого не робити.

Feliks: Що думаєш про сучасне скелазіння? І чому власне виступаєш спонсором не тільки Західного Сектору , але і інших скелеазних змагань?

Ігор Чаплинський: Я нічого не думаю, воно розвивається поза мною, а якщо можу допомогти активним і відданим тій справі, яка і мене зробила людиною, тобто скелелазінню, то це роблю.

Feliks: що ще полюбляєш у житті? Можливо є якесь хоббі: марки, рибалка, автомобілі, фотографія ?

Ігор Чаплинський: Я люблю свій дім, де я все роблю своїми руками, я посадив на ділянці більше 500 дерев та кущів, у мене своя копанка, в якій ловлю рибу руками, у мене свій пес Путін і котяра Кучма, вони мене завжди чекають. І звичайно, люблю своїх дітей, дружину. І сноуборд. І віндсьорфінг. І помідори також.

Feliks: Якщо маєш щось побажати землякам, а також всім клаймерам (скелелазам та альпіністам) в Україні — будь ласка!

Ігор Чаплинський: Будьте здоровими і щасливими, любіть свою землю і будьте на ній гоноровими господарями, і звичайно ходіть в гори – там справжнє життя.

З любов’ю! Ваш Ігор Чаплинський.

Фото Ігора Чаплинського та з архівів http://extremeua.com